Якось моїй сусідці на днях виповнилось 90 років.
Не те щоб я була з нею надто близька але чужими нас назвати не можна .
Іноді зупинялась поговорити з старенькою, приємна, цікава жіночка.
Так і сталася на початку місяця у нас розмова, де я дізналась, що Марія Петрівна наступних вихідних святкує ювілей.
Зрозуміло ніяких запрошень на свято я не отримувала, адже люди в такому віці зазвичай не влаштовують собі святкувань, але ще тоді розуміла що прийду з тортиком, привітаю бабусю.
Бабуся жила сама, чоловік вже нема, а діти роз’їхались по містах.
Я вирішила не йти надто рано, щоб бабця могла своїми дітьми відсвяткувати, вони ж так рідко бачаться як говорила мені бабця.
Тому коли прийшла я додому до бабусі моєму здивуванню не було меж.
Хата охайно прибрана, доноситься запах свіжих страв і бабця сидить тихенько на кріслі сама і дивиться телевізор.
«Напевно всі вже поїхали» подумала я, сама в те не вірючи, адже я б помітила чиїсь авто.
Коли бабця мене помітила вона засвітилась в посмішці, помітно було як вона рада що до неї хтось прийшов привітати, на очах в неї можна було помітити легкі сльози, тоді я вже була впевнена що я перша хто до неї прийшов сьогодні.
Мені так шкода стало стареньку що я вирішила затриматись, по столу в її хаті було помітно, що вона чекала значно більше гостей. Ми сиділи, бабця мене пригощала, і пізніше я довідилась, що ніхто ні з дітей ні з онуків навіть не подзвонив щоб привітати її. Я навіть не розуміла що й казати, мені так стало шкода її, а по ній було помітно що вона ледь стримувала сльози.
Я як могла намагалась заспокоїти стареньку але було помітно що душа в неї боліла. Тієї ночі я довго не могла заснути. Ніяк не могла зрозуміти чим можна було в вихідний день так бути занятими щоб навіть не привітати маму, бабусю з ювілеєм.
Не забувайте про своїх батьків, телефонуйте частіше, заходіть в гості, вони вас завжди чекають.
