Купили ми будинок в селі. Продавала його молода пара, мовляв батькам дача не потрібна, а бабуся померла рік тому Після сме рті бабусі ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь — навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решту можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.- А фотографії що ж не взяли?Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати.Я пам’ятаю — до бабусі приїдеш, а у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.- Я, — каже бабуся, — з ранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішку, вам підморгну — ось і день почався.
Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яка стала іменуватися дачею), завжди вранці бабусі посилаємо повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і свіжим молоком. І відчувається бабусина присутність.Дідуся ми ніколи не бачили, він під час війни загинув, але його фотографія висить в центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий , а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч з ним Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні і в альбомах, а й цинічно записали в мотлох.Після покупки ми взялися за прибирання і знаєте рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді.
А потім перестала відправляти і три акуратні стопочки любові і ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, прочитали І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці, вона думала що після її см ерті вони все ж прочитають А в листах ціла історія, про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів — вона переказувала те, що їй повідала її бабуся, щоб не померли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?- Давай, відвеземо її дітям? — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати- Думаєш вони краще онуків? — з сумнівом протягнув чоловік. — Жодного разу не з’явилися — Може вони старенькі, хворі, хіба мало ..- Я їм подзвоню, спитаю.Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:- Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити там нічого було — ось вона і розважаласЧоловік навіть не дослухав, телефон кинув. Каже, ось стояла б вона зараз поруч, придушив би!
— А знаєш що? Ти ж письменник, ось і переклади ці листи на розповіді- Вони потім пред’являть — Так, вони, я впевнений, і книжки-то такі не читають! — хмикнув чоловік. — Але я заради тебе поїду до цих, візьму у них письмовий дозвіл.І він дійсно з’їздив і оформив всі нотаріально. А я тим часом добралася до підпілля. Знаєте, в сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу і там прохолодно так, ніби в льосі. А там банок з соліннями, вареннямА на кожній баночці папірець приклеєний з вицвілим написом: «Вані його улюблені грузді» — Ванятка помер десять років тому, так і не стала в нагоді баночка; «Сонечку лисички»; «Солоні огірки для Анатолія»; «Малина лісова для Сашеньки»P.S. Всього у Анни Лук’янівни було 6 дітей. Всі вони померли раніше за неї (в основному, нещасні випадки), крім останньої, пізньої дочки, яка записала все в мотлох А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо катала банки, з любов’ю підписувала Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. 93 роки! А вона в ліс ходила, щоб онукам грибів, ягоди збирати! А вони
